• Любомир Крупа: «У моєму кабінеті нема портрета Президента. Лише Тризуб, Богородиця і Андрей Шептицький»

Любомир Крупа: «У моєму кабінеті нема портрета Президента. Лише Тризуб, Богородиця і Андрей Шептицький»

31 Трав, 2019 \\ Новини області

Змалечку у домі батьків Любомира Крупи збиралася місцева інтелігенція: поети, художники, політики. На той час він і не розумів, з наскільки великими людьми йому пощастило спілкуватися, і сьогодні називає це для себе заочною академією. Каже, саме це спілкування, а також виховання та добрий приклад його родини стали для нього засадничими.

«Ми були романтиками і не помічали небезпек»

- Пане Любомире, у Вас дуже великий список заслуг у громадському середовищі. Чи пам’ятаєте, з чого все починалося?

- Це було наприкінці 80-их років. На той час у Львові утворилося «Товариство Лева», яке мало також і екологічне спрямування. Частина симпатиків товариства приїхали до Тернополя на запрошення місцевих активістів. Оскільки мої батьки були громадсько-політичними діячами, то львів’яни заїхали і до нас, до Великої Березовиці, щоби взяти участь у прибиранні масиву Круча, де місцеве населення часто висипало сміття. Тоді ми, хлопці по 14-15 років, загорілися тою ідеєю і домовилися згодом почистити русло річки Серет біля кладки, яка вела на залізничну стацію. Це була перша організована акція, де ми, без будь-яких лозунгів, зібралися і сокирами та пилками розчищали річку.

- Ви були активним учасником сільського «Вертепу». Розкажіть трохи про цей період.

- Мій батько був поетом. Він склав сценарій вертепу і опублікував його в «Терновому полі». Тоді ми, школярі восьмої школи, яка потім отримала статус закладу Національного відродження, підхопили цю ідею. У перший вертеп ми пішли у 89-ому році. Батько ходив з нами. Тоді ми не розуміли, на скільки це було небезпечно. Ми були романтики і не бачили тих небезпек. Для нас це була чергова пригода. Нам це сподобалося. Це було під забороною, а отже ще більше додавало азарту.

- То, напевне, був дуже емоційний період?

- Найбільше вражень було у 90-ому році, коли Іван Ясній, член товариства «Вертеп», а нині оператор фільму «МІФ», «Добровольці Божої чоти», «Війна за власний рахунок», організовував експедицію «Забуті могили» започатковану журналом «Пам’ятки України», під час якої відбувався пошук втрачених могил козаків, січових стрільців, воїнів української повстанської армії. Я потрапив у цю експедицію. Для мене то був, напевне, переломний момент.  Мав можливість поспілкуватися з ще живими бійцями УПА, оунівцями. На Шумщині вперше почув, про село Антонівці, що всі люди звідти були вивезені, що там був штаб УПА. У кожній хаті в період підпільної боротьби була або кухня, яка працювала на повстанців, або медпункт, або пральня. При кожній зустрічі та розмові очі «все більше відкривалися». Найбільше емоцій викликало те, що люди, які пройшли війну, втратили своїх близьких, провели свою молодість у таборах, завжди зустрічали нас з усмішкою. Це були дуже доброзичливі люди, позбавлені агресії і злоби.  Можливо це така життєва мудрість. Саме ці речі стали для мене засадничими.

У 1992 році майже повним складом експедиції «Забуті могли» ми поїхали на святкування  річниці створення Запорізької Січі. Тоді я вперше побачив подвижництво такої великої кількості людей. Кожен привозив зі свого дому землю, з якої висипали могили. Там є і земля з Великої Березовиці. Нею висипано могилу Івана Сірка.

«Люблю село і не цураюся цього»

- То Ви більшість свого часу проводили в експедиціях та від’їздах?

- Але це не звільняло мене від домашньої роботи. Мама працювала в інституті над кандидатською роботою. Батько «пішов» у політику. Але село є село. Воно має свій режим і свої правила. Крім того, я завжди бачив приклад роботи. У нас не було такого, щоб хтось в сім’ї дармував. Усе своє свідоме дитинство (дошкільний вік і канікули) я проводив у Підволочиському районі в селі Турівці, де жили батьки моєї матері. 25 травня - останній дзвінок, а 26-ого мене садили у рейсовий автобус і їхав в село. Там завжди бачив приклад праці. Пригадую, як кожного ранку мене будив мій дідо Петро і на підвіконні в мене вже стояло свіже молоко. Потім буденна робота: вмивався, взував гумаки і гнав на пасовище корову. Ця праця, наполегливість,той сільський стиль життя є в мені і досі. Я не цураюся цього. Я дуже люблю село, в селі люди поєднують традицію, теоретику і працю! Вони знають, що якщо вони чогось не зроблять, то за них ніхто цього не зробить, як кажуть: «Зима запитає, що в літі робив".

Для мене дуже добрим прикладом роботи був мій батько. Він вдома все робив своїми руками: мурував, теслював. На мій подив, він без практики і навиків, перекрив всю хату – столярка і бляха. Він був філософом і практиком. Майстрував на самоті і розмірковував. Безмежно любив плодові дерева, напевне, від нього в мене теж любов до садівництва. Коли батько став депутатом Верховної Ради першого скликання, то всі вихідні проводив в роботі. У суботу працював вдома, а в неділю їздив по своєму Теребовлянському виборчому окрузі.

- Будь-які прояви патріотизму у той час мали наслідки. Чи відчувала це на собі Ваша родина?

- Я жив у неспокійному середовищі. У батьківській хаті робилося «Тернове поле». Приїжджав Ігор Герета, Полянський та інші. Розкладали макети газети на підлозі, клеїли, сортували, виправляли. Потім батько їздив в Прибалтику друкувати газету. Лише в дорослому віці я зрозумів, на скільки він ризикував. Працювало і КГБ, і сексти …

Я особисто мало відчував на собі цей тиск, бо батьки завжди старалися відсторонити від негараздів. Хоча в нас були і обшуки, і звинувачення, батька позбавили роботи, йому, як поету, не давали можливості друкувати книжки.

- Попри це, Ви обрали фах історика. Що вплинуло на Ваш вибір?

- Думаю, експедиції та розкопки визначили мій похід на історичний факультет педагогічного інституту. В цей період почалося практичне політичне життя. Перший досвід для мене став УНА-УНСО. Там була справжня командна робота: вишколи, поїздки, конференції. Тоді члени організації балотувалися до Верховної ради. Відбулася практика зустрічей та спілкування з людьми на політичні та суспільні теми.

Шептицький став особистим авторитетом

- Ви були дуже активним студентом.

- Під час навчання разом з іншими активними студентами створили товариство «Обереги». Почали шукати кошти на експедиції. Частина з них буди дуже успішними. Її результатами стала виставка та конференція  в педагогічному університеті.

Старалися об’єднувати прогресивних та активних людей. Створили дискусійний клуб «Діалог», де запрошували громадських авторитетів, політиків, громадських діячів, викладачів, філософів. Студенти готували доповіді. Ми засідали кожного вівторка і дискутували. Бо якраз в ті роки виплило багато нових історичних фактів. Напевне в тих дискусіях виробилась і критичність, і бажання пошуку.

- У своїй кандидатській роботі Ви досліджували діяльність Андрея Шептицького. Чи можна сказати, що наука допомогла Вам відкрити для себе його особистість?

- Саме його життєвий шлях допоміг мені сформувати власний світогляд, принципи, відношення, методи роботи та служіння. Шептицький став для мене особистим авторитетом. У мене в кабінеті немає жодного Президента. У мене є Тризуб, Матір Божа і портрет Шептицького. Ця людина відреклася від графського титулу. Він фактично замінив батька українців і зробив греко-католицьку церкву українською. Людина з європейською освітою. Він був вхожий у всі монарші двори Європи. Це будівничий, який сформував Західну Україну, яка стала епіцентром українства.

- Колись Ви були дуже категоричним до політичної діяльності.

- У 2000 році мій батько помер. Я для себе зрозумів, що його з’їла політика. Бо це велике навантаження, яке підірвало його здоров’я. Мене політика розчарувала і я не хотів нею займатися. Я пішов працювати у тернопільський приватний навчальний заклад, на посаду викладача історії. Читав політологію, релігієзнавство, культурологію і навіть певний час філософію. Після захисту кандидатської мене призначили на посаду заступника ректора з виховної роботи. Протягом цього часу постійно працював з молоддю і переконався, на скільки наші діти світлі та обдаровані. Просто ми не завжди вміємо до них підійти і їх зрозуміти. Тому, коли у 2013 році сталося побиття студентів, я поїхав до Києва на «Марш мільйонів».

«Мене ніколи не цікавили посади»

- Вам неодноразово пропонували очолити високі посади, але Ви відмовлялися від них. Чому?

- Мене ніколи не цікавили посади, бо сприймаю її як додаткові обов’язки. Ще у 2005 році мені запропонували очолити обласне управління освіти, але я відмовився. Це велика і відповідальна галузь, я не мав досвіду роботи в освітній галузі. І вважаю, що якщо уже берешся за роботу, то треба, щоб її результат вийшов якнайкращим.

У 2014 році мені знову запропонували очолити департамент освіти. Це був час війни. Хоча я одним із перших прийшов у військомат, мене так і не призвали. Тоді  я зрозумів, що це мій фронт. Якщо одні хлопці стоять в бою, то я можу вести боротьбу за Україну в тилу. Думаю, що тут з мене більше користі. Я вже мав і досвід, і розуміння, що робити далі, куди рухатися. Дякую Богу, що трапилася така можливість, тому що нам з працівниками обласного управління світи держадміністрації вдалося багато зробити. А головне - створити коледж з посиленою військовою підготовкою разом з Сергієм Квітом, Андрієм Гевком, Мирославом Проциком, іваном Цьомиком. Вважаю, що в час війни такий заклад має бути в кожній області. Це було не легко реалізувати. Це був рік митарства. Але спільними зусиллями ми це зробили.

- Тоді, очевидно, і змінили свої погляди щодо політики? Бо згодом балотувалися до обласної ради і сьогодні навіть обіймаєте посаду заступника голови.

- Знаєте, Бог високо і йому краще видно. Якщо в нього на мене були такі плани, то я готовий до цього. Я постійно перебував в політичному середовищі і мав багато різних пропозицій, але не бачив, що я можу, як політик, зробити, для чого я там. Але з часом до мене прийшло це розуміння. Вдасться – добре, не вдасться – треба дати дорогу іншим. Мені не цікава політика заради політики, а тільки через те, що з її допомогою можна зробити. Політик має бути інструментом для користі громади, а не паразитувати на громаді. До прикладу, однією з спільних ініціатив була пропозиція Ігора Ковалика (керівник ГО «Гуртом») розвитку принципів Української хартії вільної людини. Ми зробили обласну програму, її впровадження оцінили золотою медаллю Міністерства освіти за інновації. Стояти збоку і критикувати, це не вихід. Якщо хочеш змін, треба брати, робити і змінювати. 


Повернутися до списку